Матеріальна відпвідальність - 5 міфів

Нажаль, у більшості роботодавців формується перекручене уявлення про підстави матеріальної відповідальності працівників за шкоду, завдану підприємству при виконанні трудових обов’язків. Спробуємо розвіяти найбільш поширені ілюзії в цьому питанні.

Ілюзія перша.

Кожен працівник, який завдав майнової шкоди підприємству, повинен відшкодувати цю шкоду в повному обсязі, і це є справедливим.

Трудове право протягом століть його розвитку встановлювало та посилювало гарантії для найманих працівників. Одна з таких гарантій полягає в обмеженні матеріальної відповідальності працівників за завдану підприємству шкоду середньомісячним заробітком працівника. Поміркуйте самі. Хіба справедливо застосовувати однакову міру матеріальної відповідальності (в повному обсязі завданих збитків) до юрисконсульта, який на підприємстві хіба що комп’ютером користується, та водія, який за родом своєї професії здійснює діяльність, що є потенційно небезпечною в плані пошкодження майна? Така вже робота у водіїв, що вони частіше завдають майнової шкоди підприємству, пошкоджуючи авто. Робимо висновок: повна матеріальна відповідальність може застосовуватися тільки у випадках, передбачених законодавством.

Ілюзія друга.

З будь-яким працівником можна укласти договір про повну відповідальність, і такий працівник стає матеріально відповідальною особою.

Існує вичерпний перелік посад і робіт, які заміщаються або виконуються працівниками, з якими підприємством можуть укладатися договори про повну матеріальну відповідальність (далі — Перелік). На сьогодні діє Перелік, затверджений ще постановою Держкомпраці СРСР та ВЦРПС від 28.12.1977 року № 447/24.

Договір про повну матеріальну відповідальність, укладений з працівником, з яким такі договори укладатися не можуть, не породжує жодних правових наслідків. Такі договори не повинні прийматися судами¹. Працівник, з яким договір укладено всупереч закону, не набуває статусу матеріально відповідальної особи, а несе відповідальність за шкоду, завдану підприємству, на загальних підставах, тобто в межах його середнього місячного заробітку. Найчастіше договори про повну матеріальну відповідальність неправомірно укладаються з водіями, сторожами, охоронцями, головними бухгалтерами, головними інженерами, керівниками філій та інших відокремлених підрозділів, начальниками структурних підрозділів тощо.

Ілюзія третя.

Посаду будь-якого працівника можна «підвести» під визначення, наведені у Переліку, і таким чином правомірно укласти з працівником договір про повну відповідальність. Для цього достатньо передбачити в посадовій інструкції працівника, що він виконує роботи, які безпосередньо пов’язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих йому цінностей.

Головний бухгалтер підприємства організовує роботу бухгалтерії, виконує функції, передбачені, зокрема, ч. 7 ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Для зберігання грошей на підприємстві існує посада касира. Директор філії керує нею, а не займається збереженням товарно-матеріальних цінностей. Для цього є завідуючий складом або завгосп. У кожного працівника своє коло функціональних обов’язків, тому не слід намагатися покласти на всіх працівників повну відповідальність. До того ж у більшості випадків таке штучне розширення обов’язків не має жодного сенсу, і відповідне формулювання в посадовій інструкції буде нічим іншим, як мертвою фразою, що не відображає реального стану речей.

Як відомо, необхідними підставами покладення на працівника матеріальної відповідальності за завдану підприємству шкоду є, зокрема, порушення працівником своїх трудових обов’язків та його вина. Невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов’язків не може бути підставою для притягнення його до матеріальної відповідальності.

Вважаємо, що при вирішенні питання про посадові обов’язки того чи іншого працівника за основу слід брати відповідний довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників. Так, наказом від 29 грудня 2004 року № 336 Мінпраці затвердило Випуск 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників». У самому довіднику зазначено, що він є нормативним документом, обов’язковим з питань управління персоналом на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності та видів економічної діяльності. Трудові обов’язки, що покладаються на працівника, повинні відповідати його спеціальності та кваліфікації. Практиці відомі випадки, коли працівники успішно заперечували у суді проти притягнення їх до матеріальної відповідальності на тій підставі, що вони не мали (і не могли мати) відповідних знань та навиків, необхідних для належного забезпечення збереження того чи іншого майна підприємства.

Тому вважається, що на працівника можна покласти виконання обов’язків, характерних для інших посад, але споріднених за змістом, виконання яких не вимагає іншої спеціальності та кваліфікації. Дуже часто керівники поступають по-іншому, прикриваючись принципом свободи трудового договору. Але і тут слід пам’ятати, що трудові обов’язки працівника обумовлюються при прийнятті його на роботу, і подальше їх розширення можливе лише за згодою працівника (інакше це буде зміною істотних умов праці з усіма особливостями їх запровадження). Тому примушувати працівника, який пропрацював на підприємстві деякий час, підписати та виконувати посадову інструкцію з розширеним колом обов’язків є неправомірним. Дуже влучно про це сказано у Конвенції про примусову чи обов’язкову працю 1930 року:

...«примусова чи обов’язкова праця» означає всяку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якогось покарання, для котрої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.

Погодьтеся також, що працівник в робочий час повинен виконувати свої трудові обов’язки, а не охороняти адміністративну будівлю підприємства чи слідкувати за тим, чи належно зберігають майно підприємства інші працівники.

Ілюзія четверта.

Для того щоб уберегти майно підприємства від знищення, пошкодження, розкрадання, втрати та забезпечити повну матеріальну відповідальність працівників на випадок настання цих обставин, достатньо підписати наказ про закріплення майна за відповідними працівниками.

Це невірно. По-перше, не кожен працівник є матеріально відповідальним. Як було вже сказано, статус матеріально відповідального виникає тільки у працівника, з яким правомірно укладено договір про пов­ну матеріальну відповідальність. Тому закріплення адміністративної будівлі підприємства, наприклад, за головним інженером, зовсім не означає, що він понесе матеріальну відповідальність (тим більше повну) за її пошкодження чи знищення.

По-друге, такого роду договори передбачають повну матеріальну відповідальність працівника за незабезпечення цілісності майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей (ст. 134 Кодексу законів про працю України (КЗпП), а не майна, що було «закріплено» за ним. Тому за відсутності накладної чи акту приймання-передачі товарно-матеріальних цінностей матеріально відповідальній особі реалізувати механізм повної відповідальності на підставі договору буде нелегко. Вважаємо також, що немає жодних підстав примушувати головного інженера приймати за актом адміністративну будівлю. Хіба це входить до кола його посадових обов’язків? І що означає передати та прийняти? Якщо вам ввірили певну суму коштів, ви можете сховати їх у себе в сейфі, забезпечивши таким чином їх схоронність. А як же уберегти нерухомість підприємства?

Закріплювати товарно-матеріальні цінності за працівниками дійсно необхідно. Проте не розраховуйте на безпосередній зв’язок між таким закріпленням та пов­ною або навіть обмеженою матеріальною відповідальністю працівників. Закріплення майна може бути непоганою профілактикою його пошкодження чи втрати. Але якщо працівник не забезпечить збереження такого майна, це в більшості випадків буде хіба що підставою притягти його до дисциплінарної відповідальності.

Додамо ще таке. Помиляється той керівник, який вважає, що закріпивши майно за певними працівниками, можна спокійно розраховувати на те, що працівники самі створюватимуть умови для збереження майна. Відповідно до ст. 131 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов’язаний створити умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження майна. Крім того, ст. 137 КЗпП в якості однієї з підстав зменшення розміру відшкодування працівником шкоди передбачає відсутність умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей.

Ілюзія п’ята.

Якщо збитки не відшкодує працівник, до мене (головного бухгалтера, керівника) будуть запитання з боку компетентних органів, і саме мене змусять покрити збитки, адже хтось обов’язково повинен їх відшкодувати.

Так, не виключено, що запитання будуть, особливо якщо йдеться про державне чи комунальне підприємство. Але, як показує практика, реальних підстав притягати керівника чи головного бухгалтера підприємства до юридичної відповідальності за втрату ТМЦ в більшості випадків немає. Правоохоронцям необхідно буде доводити порушення керівником чи головбухом їхніх прямих посадових обов’язків, вину у формі умислу чи необережності, причинний зв’язок.

Дійсно, за певних обставин такий поворот подій можливий, але сам по собі факт завдання підприємству майнової шкоди та неможливість її відшкодування за рахунок працівників ще не означає, що тягар відповідальності автоматично переходить до керівника або, тим більше, до головного бухгалтера (керівник все ж має більше відношення до збереження майна підприємства: він повинен створити відповідні організаційні та технічні умови для збереження ТМЦ).

Помилковим також є твердження, що хтось обов’язково повинен відшкодувати завдані підприємству збитки. В ідеалі воно так і повинно бути, але реалії зовсім інші. В результаті за викрадене майно повинен відповідати той, хто його викрав, за пошкоджене — той, хто його пошкодив чи з чиєї вини його було пошкоджено. Але далеко не завжди вдається встановити істинних винуватців, а прагнення в усіх, без винятку, випадках знайти «крайнього» (як то начальника структурно під­розділу, який (підрозділ) має найбільше відношення до використання певного майна) та чого б це не коштувало притягти його до відповідальності, є не чим іншим, як порушенням прав працівників та нехтуванням вимогами законів. Врешті-решт підприємство — одна з категорій суб’єктів права власності чи інших речових прав, а мати у власності майно означає ризик його втратити.

нагору

¹ Притягти працівника до повної матеріальної відповідальності можна тільки через суд.

нагору ↑